Уляна Явна
Друга половина зими тягнеться довго. Різдвяні свята закінчуються і все накриває нудьга в очікуванні весни. Чи не найкращим засобом, аби ці сірі марудні дні розвеселити, стали балі і маскаради.
Бавився увесь християнський світ. Львів’яни — не виняток. Січень, лютий, а іноді ще й початок березня, залежно від початку великоднього посту — пора карнавалу. Його корені сягають глибоко і переплітаються кількома нитками — римські Сатурналії, середньовічні карнавальні ходи і перші фіксовані згадки карнавалів у Венеції та Ніцці у 13 столітті.
Вперше львів’яни забавились на карнавалі, завдяки венеційському консулу у Львові Антоніо Массарі, який організував цю незвичайну подію 17 січня 1610 року в честь своїх заручин із Льонцею Абрековою. На площі Ринок лунала музика, вистрілювали святкові феєрверки, танцювали і молоді, і старші.
Слово карнавал походить від «Carmen levare», що означає «здирати м’ясо», а також це слово завжди означало в Венеції святковий період від Різдва до посту.
Та все ж, регулярною яскравою розвагою у Львові карнавальні бали стали із кінця 18 століття під впливом віденської моди на танці.
Остап Середа пише:
«Якщо наприкінці XVIII ст. львівські бали ще не мали виразного національно- репрезентативного характеру, в бальних костюмах домінували класицистичні впливи, а національні строї розглядалися лише як елемент маскараду, то в середині ХІХ ст. бали стають засобом демонстрації і утвердження своєї національної ідентичності… Міські «руські бали», що стали частиною львівських карнавальних розваг наприкінці 40-х рр. ХІХ ст., були продовженням традиції родинних забав сільського греко-католицького духовенства.»
Маскарада у Львові, кін. 20 – поч. 30-х років ХХ ст, з архіву родини Теодора П’явки
Ми ж поринемо у час, коли усе спершу розквітло, а потім зупинилось у вирі війни і радянської окупації. Хоч українці і не здобули власної держави після Першої світової та розвалу імперій, але не полишали розбудови своєї суспільності і збереження ідентичності. Тож у 1920-30-х українці бавились на карнавальних балах, вечерницях і маскарадах. Танцювали модні танці — танго, фокстрот, онстеп, чарльстон і каріоку. А закінчували національним танцем — коломийкою, хоч і не завше вміла його молодь, то ж це лягало на плечі і ноги старшого покоління. Бавились, але суспільну користь не забували — прибутки йшли на освіту для українських дітей та інші важливі для народу справи. Останній карнавал у Львові відгуляли у 1939 році.
Хоч карнавальна пора все ж стартувала опісля Водохреща, та першими вісниками були вечерниці на Маланку. Львівські ресторації та каварні пропонували свої зали до послуг українців. Ось оголошення з «Діла» 1926 року: «Каварня реставрація Republique завідомляє Панів Гостей, що 13 січня ц.р. уряджує великий Маланчин Вечір. Каварня буде відкритою через цілу ніч. Гратиме знаменита симфонічна орхестра зі славнозвісною скрипачкою Вареску. Для Українського Товариства уділюється каварняний локаль для урядження гербатки безплатно…». Або ж у тому році Галактіон Чіпка пише з гумором, що дім Музичного товариства ім. Лисенка гуде, бо «русини Маланку пращають, Василя вітають, Новий Рік зустрічають» і крім них, хіба лиш ще серби вірять, що рік починається 14 січня.
У міжвоєнні 1920-30-ті роки карнавалові забави набувають особливого соціального значення, бо їх організовують розмаїті товариства з благодійною метою, найчастіше кошти збирали для підтримки українського шкільництва і «Рідної школи», дитячих захоронок (дитсадків), побудови українського театру, чи інших соціально важливих для суспільности споруд. Самі події можна поділити за типом вбрання, до якого зобовʼязували учасників і, загально, розмахом події та танців: скромніші вечорниці, де можна було одягати навіть візитовий одяг; балі — з вечірніми туалетами; маскаради — з фантазійними костюмами та масками. Окремо можна виділити «діточі баліки і маскаради», де костюми часто були дотепніші і гарніші, аніж на подіях для дорослих.
Серед організаторів варто згадати товариство студентів-техніків «Основи», «Кооператива Український Театр у Львові», «Богема», видавнича кооператива «Червона Калина», товариства та союзи українських купців, медиків, письменників і журналістів, адвокатів, друкарів.
В українській пресі того часу вміщували оголошення про проведення та програму таких забав, подальші рефлексії опісля подій, тематичні реклами та поради щодо вбрання на бали і маскаради. Особливо цікавими є матеріали з газети «Діло» та жіночого журналу «Нова хата».
В «Ділі», газеті, котра видавалась з 1880 по 1939 рік у Львові, найколоритнішими були фейлетони Галактіона Чіпки (він же Роман Купчинський). У типовій гумористичній манері журналіст описував настрої, проблематику і обставини карнавальної пори. Купчинський працював в “Ділі” з 1924 до 1939 року і був вкрай популярним в Галичині завдяки своїй поетичній, письменницькій та громадській діяльності. Від 1914 року був вояком легіону Українських січових стрільців, написав численні пісні, котрі згодом стали настільки відомими, що аж вважалися народними — «Зажурились галичанки», «Як з Бережан до Кадри», «Заквітчали дівчатонька”. У «Ділі» 10 лютого 1926 року було оголошення, що в Золочеві відбудуться Великі Костюмовані Вечерниці, а Галактіон Чіпка з’явиться там особисто і буде оживляти усе своїм незрівнянним гумором.
«Я ще ніколи не був такий цікавий на карнавал, як цього року. Не тому, що перший раз, від коли світ світом, відбудуться вечерниці української преси (9 лютого, Японська вулиця!), а тому, що умами і ногами всіх танцюючих потряс один чародійний згук: “Каріока, Чи ви танцюєте “Каріоку”? питала мене одна модна пані. Ні, пані. Кадриля, вальса, давніше коломийки… Як тільки появилися кінові афіші з оповіщенням, що в кіні “Апольо” Дольорес дель Ріо задивує львівський світ новим, ґеніяльним, нечувано-невиданим танком “Каріока”, я зараз побіг подивитися. Подивився і тепер страшенно цікавий на наш карнавал. Як наші львівські, а за ними провінціональні танцюристи витинатимуть Каріоку…»
У колонці «Відгуки дня» Галактіон Чіпка 17 грудня 1934 року писав:
З цього відгуку можемо мати добре уявлення як ставали популярними одні танці на карнавалах міжвоєння, а інші — занепадали і переставали бути модними.
Наступного 1935 року тема танців розвивається далі і у «Відгуках дня» авторства Купчинського-Чіпки читаємо, що: «Теперішні балі, вечорниці чи як там вони називаються, це один танець цілу ніч. Раз його танцюють під звуки танґа, другий раз під звуки каріоки, англійського вальса, сльов-фокса і тим подібних “блюесів”. Але хоч музика буває ріжна, хоч такт неоднаковий — кроки ті самі. Три наперед, два назад, пассе! Передріматися можна і відпочити по тяжких трудах при буфеті. Виходило б: старі повинні з таких танців тішитися, а молодь журитись. Виходить навпаки. Старі стоять, оглядають, коли б могли, то спльовували б і згадуть давні часи з давними танцями. Врешті десь над раном не можуть втерпіти. Коломийка! — кричить емеритований аренжер. Музика нерадо вдаряє в інструменти. На салю випихаються чотири пари, що мають разом менш-більш два століття життя і показують молодим проскрибований національний танець. Молодь журливо покивує головами. Хтось думав би, тому, що самі не вміють (хоч є дві українські школи танців!). Ні! Диви, як старі розгзилися! каже дев’ятнадцялітня повага до двацятьлітньої серіозности.»
Костюмівка пластового куреня “Лісові Чорти”, Львів, 1930 рік, з архіву родини Старосольських-Котлярчуків
Не менш важливим як танці був і буфет. З оголошення про Великі Маскові Вечерниці 3 березня 1924 року дізнаємось, що буде «добірний та дешевий буфет». У фейлетоні в «Ділі» того ж 1924 року автор нарікає, що «в той самий вечір, коли предобірний буфет на добродійнім балю чекає на нетанцюючих батьків родин, голов товариств, директорів і меценатів — вони находяться в одному з традиційних, запашних “льокалів” між церквою Преображенською і Успенською…».
Свої уявлення із того, що там могли подавати, теж можемо зробити на основі публікацій рецептів та порад у «Новій хаті», котрі не є напряму пов’язані із карнавалом та дають розуміння що їли у той час. У «Новій хаті» 1935 року у рубриці «Приписи» пишуть, що «канапки саме дуже актуальні через часті тепер приняття і буфети. Для апетитности канапок найважніший вигляд їх. А для смаку — підклад. Себто масло чи якась інша маса, якою смакуємо булку. Подаємо кілька приписів на смашне канапкове масло. Одначе завжди треба памʼятати, що найсвіжіше масло купимо тільки в крамницях «Маслосоюзу» (1 цеголка коштує 80 сот.)», далі іде перепис і рецепти — масло з гірчицею, сарделеве масло, зелене, солодке, чеколядове, оріхове. Обовʼязково треба згадати, що гасло «Свій до свого по своє» було важливим лейтмотивом тих часів, то ж в «Новій хаті» 1936 року бачимо гарну рекламу на тему карнавалу:
Одяг на балях був надзвичайно важливим, від початку січня у «Новій Хаті» публікували поради щодо модного вечірнього вбрання та замальовки костюмів на маскарад. За найкращі маски можна було отримати розкішні подарунки, на маскараді була поважна комісія, котра мала складне завдання обрати найліпших.
На маскараді 11 лютого 1925 року для найкращих масок були передбачені образи Олекси Новаківського і Петра Холодного. Опісля події виходить стаття у «Ділі» — «З нашого карнавалу», там дізнаємось, що гарно свої костюми підготували жінки, а от передягнутих чоловіків було мало, то ж першу нагороду за найбільш оригінальний костюм «бузьок» одержала пані Г. Шепаровичева, за найгарніший, костюм «синій бальончик», пані С.Федорцева. Чотири нагороди чекали балювальників на Великій Маскараді, організованій 1927 року Кооперативою Українського Театру та Богемою, серед подарунків — образи Петра Холодного та Павла Ковжуна, дорогі книжки. У 1931 році на маскараді знову першість вели жінки — за костюми снігура, зеленого каштана, лямпіона, жниці, української преси та української бриндзі обирали на подарунок між картинами Дядинюка, Іванця і Гординського, велетенським кошем з цукорками і чоколядою від «Нової Фортуни», порцеляновим сервізом фірми О.Ониська та багато іншим.
1935 року читаємо про Баль преси, що переважали принцески-сукні із великими тренами та розпірками при долині, які дозволяли «бачити при танку гарні ніжки». Колір переважав білий, «Молода, біла — в шовку і тюлю Стецюківна. Дві ніжно білі дівчини — Ціпановська і Чоліївна. Наче образочок старого Відня — Марта Колтунюківна… З пань мали дуже добірні, пишні тоалєти з оксамиту шафірової краски — п.Кміцикевич — і Марія Сокіл… Дуже маєстатична, в чорному, з пелєриною з страусиних пер — Еля Олесницька.»
Зустрічаються, також, численні реклами як от «На карнавал фраки, смокінги та всяку мужеську гардеробу, виконання солідне, поручає кравецька робітня. Андрій Дуфанець. Львів, пасаж Міколяша ІІ поверх, тел. 287-41» у 1937 році, «Елєґантна пані носить лиш взуття з робітні Іллі Яреми на ул.Фредри, 9» у 1935 році, або ж «Дель-Ка на карнавал, 16,50. Наймодніший пантофель до танцю. 25,50 — брокатові, 28,50 — лякерові» у 1927 році, «Карнавалові сукні виготовляє до 24 годин робітня суконь і жіночих конвенцій Марії Павлюх. Львів, Собіського,12» у 1924 році.
Та черговий виток історії знищив і той пласт нашої культури. У 1939 році був останній карнавал і ніби щось відчуваючи, Галактіон Чіпка пише 24 лютого 1939 року в «Ділі»:
«Над свіжою могилою (Замість некрольогу.)
Богу дякувати помер. А то далебі не можна було з ним витримати. Жив небіжчик коротко, але життя його було не для одного з нас чистою карою Божою. Як історичний Дон Жуан псував жінки, сестри і доньки, завертав їм голови, і відвертав від обовязків супроти чоловіків, дітей і батьків…
За час свого короткого життя накоїв немало квасів у не одній прикладній сім’ї. Деморалізував небіжчик також і мужчин. Не одного намовив до не дуже чистих історій, рядив як пролізти без білету на забаву, як без квитка похарчувати при буфеті, чи як украсти цілунок у дівчини. Тому з приємністю виберуся в найкоротшому часі на кладовище і з сатисфакцією прочитаю надмогильний напис: “Тут спочиває Карнавал 1939 р.”»
