Ми звикли асоціювати городництво із життям в селі. Втім, чи можливе життя в місті без суттєвого аграрного підкріплення? Люди навчились вирощувати рослини і розводити тварин, що дозволило їм вести осілий спосіб життя, а відтак і будувати міста. Навіть за міцними мурами міст-фортець завжди було місце для садів та грядок. Міські городи виникали не лише на території приватних садиб, але в подвір’ях палаців, монастирів, лікувальних чи навчальних закладів. І чим більше ущільнювалася забудова, тим гостріше стояло питання про озеленення кам’яних вулиць.
Українці полюбляють наголошувати на своєму землеробському корінні. З приходом радянської влади та розвитком промисловості селяни масово почали переїздити в місто. Нові містяни перенесли в урбанізований простір традицію обробітку землі. Грядки з’явились довкола багатоповерхівок, а городництво стало популярною формою активного відпочинку завдяки створенню так званих “дач”.
Беручись за дослідження городництва, команда Музею Міста сподівалася зафіксувати культурну практику, що зникає. Насправді ж, ми є свідками її видозміни чи переродження. Карантин 2020 року та повномасштабна війна дали поштовх різним поколінням львів’ян експериментувати із вирощуванням овочів, фруктів та зелені. Сьогодні кожен знаходить свою мотивацію займатись городництвом, хтось створює запаси продуктів “про всяк випадок”, хтось вирощує завдяки прагненню їсти органічну їжу чи просто від бажання пошуку емоційного балансу та психологічної терапії через догляд за рослинами. Десятки людей з якими ми мали можливість поспілкуватись в рамках цього проекту, доводять, що сади та городи важлива частина екосистеми сучасного міста.
В цій статті ми хочемо познайомити вас з кількома героями, які погодились розповісти про свій шлях городництва.
Єпископ Володи́мир Гру́ца: “Аграрний сектор” в Митрополичих садах
Городництво здавна було рутиною для монахів. В мурах монастирів вирощували трави, а оточували їх сади, городи чи навіть цілі поля. У Львові ці колись аграрні території, вже давно викупили в церкви та забудували. Однак, подекуди ця традиція ще живе. В самому серці міста, поміж зустрічами та Богослужіннями, єпископ-помічник Львівської архиєпархії владика Володимир Груца доглядає невеликий городик на Святоюрських пагорбах.
“Ще з часів середньовіччя на заході Європи, особливо, як були якісь певні королі, графи, і вони хотіли в себе в королівстві на своїй території підняти економіку. Знаєте, що вони робили? Запрошували монахів, ставали фундаторами монастирів, і тоді при монастирях повставали школи, освіта, кулінарія, культура і тоді йшов розвиток цієї території”, – розповідає владика, минаючи клумби та ідеально пострижені лабіринти кущів в Митрополичих садах. Він прямує до маленької фіртки, що веде до нижчої тераси, яку він називає “аграрним сектором”.
На календарі жовтень, вже весь урожай тут зібрали. Єпископ показує, де росла картопля, не так давно тут зібрали гарбузи. Овочі зберігають у підвалі. Згодом вони потраплять на стіл служителям Собору.
Любов до вирощування рослин прийшла до нього задовго до переїзду на Святоюрські пагорби. Владика згадує, що змалку брав участь у родинних польових проєктах, обов’язковими пунктами яких було копання картоплі, жнива чи сінокіс. Також городництвом займався в монастирі. Доглядаючи за рослинами, він відпочиває. “Стараюся тих рослин почути. І побачити, що вони хочуть. А вони підказують самі, що їм бракує”, – каже владика Володимир. Показує зрізане гілля малини. Ним тут накриватимуть часник. “Бачите то є також такий пасторальний момент, – наголошує Груца. – Рослини треба підрізати, але не можна відрізати від кореня. Так і в духовному житті є важливо, в що ми закорінені. Так ми й живемо.”
Оксана Гаврилів: відродження львівського виноградарства та найсмачніші помідори
Ввечері Оксана Гаврилів накриває стіл на терасі будинку в Сокільниках. В меню свіжі помідори, фаршировані перці, кілька сортів винограду, пиріг зі сливами та домашня “нутелла”. Все із місцевих продуктів. Фрукти, овочі та навіть ліщину подружжя Гаврилів вирощує на своїй присадибній ділянці.
Оксана пригадує: вперше потрапила сюди, коли майбутній чоловік привів її знайомити зі своєю бабусею. Тоді кожен квадратний метр території був засаджений картоплею, морквою, цибулею, капустою, буряком та іншими культурами. Лише перед хатою були квіти.
“Бабуня їх не дуже любила. Казала, що біля того так треба наробитися,” – каже жінка, підкреслюючи, що тоді були інші часи. Зарплата в бабусі із дідусем була не надто велика і за рахунок городу вони виживали.
Сама ж Оксана розповідає, що її не надто лякала перспектива працювати на землі, адже вона не надто розуміла, скільки праці потребувало таке продовольче страхування. “Я була дитиною асфальту”, – сміється жінка. Вони із чоловіком допомагали стареньким, але справжнє зацікавлення городиною до неї прийшло після поїздки на Тернопільщину. Тоді вона дуже здивувалася, що на заході країни ростуть і дозрівають помідори. А їхній смак вона пам’ятає і досі.
Ще одним поворотним моментом стала програма по радіо, де львівський історик Ігор Лельо розповідав, що колись вирощували в місті. “Він, власне, про Львів розказував, що він ніби розділявся на дві частини. Одна частина Львівщини вирощувала виноград, а друга частина мала відношення до помідорів”, – розповідає Оксана Гаврилів.
Так само склалося і в їхній родині. Зараз на своєму городі жінка експерементує із різними сортами помідорів. А чоловік захопився виноградом. Погода сприяє. Останнім часом на їхній ділянці тепер дозріває киш-миш, монарх, аркадія та інші сорти. Також цього року подружжя спробувало посадити кавуни.
Вирощують те, що приносить задоволення. Щоб і самим мати, чим поласувати і щоб дітей та онуків потішити. “Мені здається, що на сьогоднішні всі звертають увагу, що їдять. І, безумовно, хочуть, щоб це було якісно. Маючи біля себе дітей і внуків, стараюся, щоб воно було і смачно приготовлено із хороших продуктів і безумовно з якісних продуктів,” – підсумовує Оксана.
Марко Нижник: “Зелена лабораторія” на родинній ділянці
Щоб потрапити в помешкання сім’ї Нижників з першого разу знадобиться провідник, або бодай навігатор. Вулиця Родини Крушельницьких знаходиться десь між Зеленою та Погулянкою і здається відірваною від гамірного міського життя. Тут майже не їздять машини і значно легше знайти місце для парковки, старі дерева створюють густу тінь, а з фасадів будинків можна читати історію львівської архітектури XX століття.
Дорогою до будиночка Нижника минаєш радянські 5-поверхівки, а вже з двору Марка, крізь зелені зарослі фасолі “яськи” на гаражі, можна розглядати вікна та засклені лоджії порівняно сучасної будівлі на 9 поверхів.
“Це закінчили будувати десь в 81-му році, – пригадує Марко. – А до цього тут були гуртожитки, будовані німецькими полоненими. І що цікаво, коли їх розбирали, то там ще тоді був гіпсокартон і утеплення мінеральною ватою.”
Марко — представник третього покоління своєї родини, що тут мешкає в будинку. Ділянку отримав ще його дід, який і звів тут будинок. На невеликій присадибній ділянці завжди були грядки. Однак, вирощували небагато. Розвернутися на повну заважало розлоге коріння горіха, що ріс на сусідній ділянці. Згодом Нижник таки вмовив сусіда зрубати дерево. Відтоді має невеличку площу для своїх аграрних дослідів.
“Колись тут був звичайний газон, стригся травник”, – каже Марко, проводячи екскурсію своїм обійстям. – І росло дерево гінкго білоба. Воно гарне, декоративне і його листочки можна використовувати як лікарський препарат. І я подумав, що мені треба таке. Але коли воно почало робити приріст по метр-півтора кожного року, то я подумав, що за кілька років я вже того дерева не завалю, і поки воно було невеликого розміру його можна було транспортувати бусом, то я подзвонив до свого знайомого в УКУ і ми його пересадили на територію університету”.
Тепер чоловік експерементує із овочами. На місці, де сусідський горіх колись заважав рости моркві та бурякам, дозрівають огірки та помідори. “Ви можете спитати, чому ми так щільно посадили огірки? То скоріше від мого незнання, бо я тепер вже трошки передився інформації, і треба набагато менше їх засаджувати. Дати кожній рослинці більше сонця і вона буде більш витривала,” – скаржиться Марко. Попри це, в сезон родині вдається зібрати близько 3 літрів щодня. Що не з’їдають одразу, консервують. Помідори Нижник також торік посадив вперше. Наразі, обмежився розсадою, яку йому порадили продавчині на ринку. Каже, квіти можливо б і більше пасували до міста, але якщо його город нікому не заважає, то чому б не потішити себе та дітей.
Оксана Олейнюк-Пухняк: Ресторан на городі
У наш час людям дедалі частіше хочеться свіжої органічної їжі, впевнена ландшафтна архітекторка Оксана Олейнюк-Пухняк. На заміській дачі вона вирощує традиційні картоплю та кабачки, а також зібрала гарну колекцію менш популярних в наших широтах рослин. Такі як турецькі баклажани, японський базилік чи в’єтнамська цибуля.
“Для мене дуже важливо розповісти людям, що рослини, ландшафт, городина – це не страшно, а це навпаки відпочинок. Це дуже цікаве і приємне заняття,” – каже пані Олейнюк-Пухняк. Також архітекторка є головою дачного кооперативу “Промінь”. Тут в 1970-х ділянки отримували працівники трикотажної фабрикою із одноіменною назвою.
“Мама мого чоловіка працювала на цій фабриці і була в художньому конструкторському бюро, – каже Оксана. – І тут практично всі мешканці цього кооперативу, вони і є нащадками тих людей, які працювали на цій фабриці”. Жінка розповідає, що нового дихання ця територія отримала в 2020 році під час пандемії. Чимало людей переселялися ближче до природи, пересиджувати карантин. А останнім часом серед дачників побільшало онуків “промінців”, які приїжджають попрацювати на городі. Втім для них це вже не виснажлива праця, а цікаве хобі на свіжому повітрі.
Сама ж пані Олейнюк-Пухняк підходить до своєї дачі максимально креативно. Тут все, від інтер’єру і посуду до грядок виглядає наче з картинок в Pinterest. Жінка теж активно веде соцмережі і постійно вигадує цікаві проєкти, наприклад, пропонує своїм підписникам в соцмережах відвідати “ресторан на городі”. “Люди собі ходять, збирають тут те, що їм подобається, а я їм готую з цього їжу”, – розповідає Оксана про свою ідею.
Також в центрі Львова, біля Ратуші, вона продає вирощені на дачі овочі та зелень у гастробутіку “Насамперед”. “Всі дуже хотіли цієї їжі мати в доступі на щодень і я придумала такий проєкт. А чому “Насамперед”? Тому що насамперед про здоров’я, насамперед про себе, насамперед про живу їжу,” – каже Оксана.
Модульне містечко “Маріяполіс”: повернення додому через городництво
Найбільше львівське модульне містечко “Маріяполіс” стало тимчасовим додом для сотень українців, які були змушені покинути свої домівки через окупацію та бойові дії.
“У цьому місці немає людей, які приїхали сюди просто від щастя. Кожен з нас втратив свій дім, у когось загинули родичі, хтось втратив близьких. Багато хто має рідних, які зараз воюють на фронті — чоловіків, синів, братів,” – розповідає Олена Свєтлова, вчителька хімії з Лисичанська, яка приїхала до Львова на лікування після важкого поранення. Уламок від ворожою ракети влучив жінці в обличчя. За її життя лікарі боролися три тижні.
У новому місті Олена вчиться жити заново. Тривожні думки намагається гасити новими приємними емоціями. Вона продовжує викладати хімію. Також разом із сусідками по модульному містечку вони організували співочу групу, відвідують різноманітні майстеркласи, а ще вирощують квіти та овочі прямо під вікнами модульних будиночків. “Хоча обставини складні, такі заняття допомагають хоча б на короткий час відволіктися, думати про щось вічне, про життя,” – каже Олена.
Чимало її подруг мали дачі чи присадибні ділянки у своїх рідних містах, тож робота із землею дозволяє їм хоч трішки почуватися, наче вдома. На таку потребу зреагували волонтери простору екопросвітництва та природотерапії “Розсадник”. В “Маріяполіс” привезли насіння, компост та допомогли обладнати грядки.
“Ми спланували невеликі клумби, посадили квіти та овочі — кабачки, перці. Ось у нас вже цвітуть другий врожай огірків, – робить екскурсію грядками та квітниками Олена. – А це — помідор чері, який ми називаємо “велетень”. Ми його не садили. Це десь впало зернятко і ось він виріс який великий і смачний,” – розповідає жінка про метровий кущ, рясно всіяний дрібними помідорами.
В містечку також можна побачити гарбузи, кукурудзу та соняхи. Такі, які часто квітнуть на полях Луганщини, звідки Олена родом. “Кожен висаджує звичайно те, що йому до душі, що йому хочеться, що йому нагадує свій дім. Вирощуємо ми для того, щоб себе зайняти і таким чином наближаємо перемогу і кожен хоче повернутися додому,” – підсумовує Олена Свєтлова.
Цей матеріал створено за кошти спільного проекту Європейського Союзу та Ради Європи. Погляди, викладені в цьому матеріалі, жодним чином не можуть вважатися такими, що відображають офіційну позицію Європейського Союзу або Ради Європи.
